ку, а хто й попову наймичку, а хто й попову корову? обізвав ся знехотя Навроцький.
— Од жидівок та міщанок трудно набратись просьвітнього духу. Я розвила свій розум книжками, обізвалась Саня. Сьвіт іде не од міщанок, а од заграничних розумних книжок.
— Добрий сьвіт! Не дай Боже такого сьвіту. А це які книжки ти втирала в руки Мані, мене не спитавши? На, подивись, сказала Навроцька, подаючи книжки Навроцькому.
— Гм. „Вона та він“ — жарт Санда, „Черево Парижа“ Золя, „Парижські письма“ Берне, Спенсер, Дарвін, „Вістник Европи“. Гм. Нема тут нічого страшного, сказав Навроцький, перегортуючи листки книжок.
— Як то нема нічого страшного? крикнула Навроцька. Там усе пишуть про погану любов. Якийсь Він, якась Вона… Це все якесь паскудство, котрого паннам зовсім не годить ся знати.
— Не читатиж акафистів молодим паннам. Та наша цензура як перешеретує книжки, то нічого тобі боятись; іх можна читати не тільки печерським черцям, але навіть черницям, сказав Навроцький.
Навроцька кинула очима на чоловіка неначе пятака дала і махнула бровю до вікна, де сиділа Саня. Навроцький опамятав ся.
— Ой лишко! Цеж я трохи зсунув машкару з лиця; забув, що дочка в хаті, подумав Навроцький і трохи кашльнув в долоні.
Навроцька заарештувала книжки і замкнула іх в комоду.
До чаю вийшла з кімнати Маня, заспана, апатична, невесела. Вона перейшла гостинну лінивою, неначе старечою ходою і сіла коло матери. Розмова за чаєм по-
