своєі мети. Міні ще треба багато працювати; я давно маю думку пойіхати на універзитецькі курси і просьвітитись вашою наукою.
Комашко прислухав ся до іі тихоі розмови. Острий блеск єго очей трохи пригас, очи стали задумані.
— Олександро Харитоновно! Я давно вас знаю, багато розмовляв з вами. Міні здаєть ся, що ви розвились стільки, скільки треба кожному серіозному чоловікови. Тим то ви міні й сподобались, що ви стоіте вище од женщин нашого часу, сказав Комашко.
Саня усьміхнулась. Дві ямочки на щоках наче засьміялись і знов щезли. Лице в Сані знов стало поважне.
— Спасибі вам за комплємент, але я себе лучше знаю… От ви йдете в життя чоловіком готовим, зовсім розвитим. Ви готові до розумовоі праці. Ви дотепні посьвятити себе чи науці, чи рідному краєви, чи народови. Ви здатні на діло, і на діло серіозне, користне для народа. Я тепер не вважаю себе такою; я не рівна вам, а цього я не хочу. Я хочу бути рівною вам у всьому і розвитком розуму і просьвітою. Я люблю науку, сказала Саня вже твердо й сьміливо. Вона вже опамяталась і була готова на полєміку.
— Ви міні не рівня? Не смиряйте ся, не принижайте себе. Ви багато читали, багато думали, сказав Комашко.
— Ні, не так, Вікторе Титовичу. Я думала, я багато читала, і мушу сказати, що й теперечки ще не виробила собі пересьвідчення і погляду на людське життя. Міні здаєть ся, я ходжу в темряві, без сьвітла, блуджу, плутаю ся і виходу не знайду, сказала Саня.
— Чи можеж хто сказати, що вже має ясні погляди на усе життя? Питання наступають на чоловіка, як осінні чорні хмари. І небо ставить питання і земля
