Впав сизий туман на море. Впала чорна ніч на землю. Висипались зорі на небі. За манастирем запалав огонь на маяку і облив тихим сьвітом білу церкву, білі манастирські стіни. Сон не брав Саню. Вона одчинила вікно і сіла, спершись ліктем об одвірок. Вона дивилась на фантастичну картину південноі ночи. В одчинене вікно було видно широку ясну полосу на чорному небі над Одесою. А над тим фантастичним сьвітом високо піднимав свою голову маяк над кручею і розливав ясний, різкий сьвіт в чорному небі. Білий манастир лиснів на чорному тлі плямою і в своіх неясних тінях і ясних полях був похожий на якийсь фантастичний старий замок, подекуди розвалений. А високо в небі блищали ясні зорі як алмази, розсипані по чорному оксамиті. Вохке повітря повівало з моря і обливало Санине горяче лице. Яке щастя наливало іі серце! Яка солоднеча, яка радість лилась в іі душу, спадала на серце неначе роса з холодного неба на привялений сонцем лист. В фантастичному сьвіті далекого сіяєва вона тільки бачила великі карі ясні очи, острі, осьвічені думою. Саня почула, що в той час одна любов, одно щастя сьвітить в іі серци: то гріє іі теплом горячого півдня, то ніби прохолоджує росою розкішноі південноі ночи. Усі думи, усі заміри, усей клопіт неначе десь залетіли за сине море.
— Ноче моя тепла! Які ти для мене розливаєш розкоші, які чари! думала Саня, дивлячись на фантастичну картину ночи.
І весело дивились на неі зорі з неба, неначе сьміялись своім мигаючим сьвітом. Весело засьміялось румяне небо на сході, весело заграло сходяче сонце в сизому тумані над морем. Життя іі серця неначе злилось до купи з розкішною південною ніччю і з поезією південного ранку над Чорним морем.
