задрожав жалібно. І жаль і гнів було чути в тому слабенькому, мягкому тоні голоса. Вона неначе і жалилась Комашкови на людську неправду і гнівалась на лихого чоловіка.
Комашко прочитав листи і зразу зблід. Він почув, що в него серце ніби перестало кидатись, що в єго душі похололо. Ніщо в сьвіті не роздражнювало і не сердило єго так, як людська нечесність та неправдивість, в якій формі вонаб не виявилась.
Єго чуйні, тонкі нерви чули неправду, якби вона не була замаскована, якби вона не крилась. Блідота розлила ся навіть по єго високому чолі, по устах. Очи втратили блеск і ніби закрились мглою. Лице стало біле, як крейда. Саня глянула на него і прокинулась. Вона каялась, що показала єму ті погані листи.
— Вікторе Титовичу! Бога ради не тревожтесь! промовила Саня. За мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Міні шкода було вас.
Як сказала Саня ці слова, він ніби прокинув ся, почув, як швидко забилось в него серце. Карі очи знов заблищали острим блеском. Уста стали румяні. Він схопив ся з місця і гордо підвів голову.
— Коли ви, Олександро Харитоновно, не тревожитесь, то й міні нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я готовий встоювати до остатноі краплі моєі крови. Я нехтую, я сьміюсь з тих гидких людей, що потайним підкопом підкопують ся, інтриґують проти чесних людей, сказав Комашко.
Він перейшов двічи невеличку хатину і в одну мить переміг страшну тревогу. Сівши на стільци проти Сані, поглянувши на неі вже тихими ласкавими очима, він зразу неначе вдруге народив ся на сьвіт. Щастя так
