кати чобітьми. Доктори посилали іі майже що року купатись в морі.
Перейізд з Одеси на Великий-Фонтан втомив Раісу Михайловну. Вона була розтревожена, вередлива, і чеплялась до чоловіка.
— Вчора Саня не питаючись мене полетіла на гулянку, прогуляла цілий день і вернулась мало не о півночи, почала Навроцька.
— Гм! мукнув флєґматично Навроцький, пючи чай.
— А ти Сані ніколи і слова не скажеш! А вона мене не слухає.
— Гм, угу! мукнув знов Навроцький. Це був знак, що єму не хотілось говорити.
— Чого ти мукаєш. Хиба в тебе язика нема? Спини свою дочку, бо вона збавить і мою Маню, сказала вже сердито Навроцька.
— Хиба Саня маленька, щоб я іі спиняв на силу, одказав Навроцький.
— Хоч і не маленька, але вона ще панна. Хиба ти не знаєш, який в неі характер?
— Гм… Який-же в неі характер? спитав знехотя Навроцький.
— Забісований характер: робить, що схоче, ходить, куди хоче; мене не слухає.
— Тебе часом то й не варто слухати, одрізав Навроцький. Ти часто вередуєш.
— О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хтож буде іі вчити, коли в неі батько, як з клочя батіг? Ти іі розпестив, розпустив. Бігає, десь гуляє, до церкви зо мною не ходить, сказала Раіса Михайловна.
— Доволі вже з нас того лицемірства, мукнув Навроцький.
— Якого лицемірства? Чого ти своєі Сані все по-
