чоловікови. І мабуть тим вона й тепер згадала про свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільона і побігла по терасі шукати Бородавкина. Христина і собі побігла за нею і шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці і усі паничі, шукали єго по усій терасі, але єго нігде не було. Пароход був напоготові одчалювати. Усім хотілось плисти назад до Одеси пароходом.
— Та не шукайте свого чоловіка, бо вже єго не знайдете, сказав Целаброс до Бородавкиноі.
— Пойіду і я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, обізвалась Христина до Бородавкиноі.
Бородавкина охалась, бідкалась, одначе пішла на пароход і швидко забула про свого Сергія, і перегодя засьпівала новий роман гарному Целабросови: „Гляжу я безмолвно на чорную шаль“…
Бородавкина сперлась на поренчата парохода коло самого Целаброса і сьпівала, скоса поглядаючи на єго очи. Картина ніби тихо одходячого темного, скелистого берега, картина моря викликала в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого-Фонтана лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла огнем, а в тому рожевому огні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий туман. Тихі мельодіі оркестра розлягались над морем, лунали в скелях. Неодна Бородавкина виливала свою душу піснею. Пісня без слів, поезія лунала в душі молодого Комашки, горіла коханням в душі Целаброса, горіло серце і в Мурашковоі…
— Ніколи не забуду й я цего Малого-Фонтана в вечірній рожевій мглі, при гуках мельодіі Штравса та Моцарта, шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.
