заманюючий голос сирени! Невже в єму ті високі ідеі, ті погляди, тільки оден вітер, що підніметь ся з моря та пропаде в степах! Ні! він чваньковатий, трохи гордовитий, як наші Греки, це правда. Невже він легкодумний? Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ні! ні! Серце моє говорить: Ні! ні!
А мельодія оркестра лила ся за мельодією. Гук оркестра розлягав ся по терасі, розлягав ся по морю, і веселі мельодіі Штравса ніби зливались з сьвітом вечірнього сонця, з тихим шелестом морськоі филі. Зливались з тими мельодіями і тихі радощі серця, любові в молодих душах. Мельодіі будили в душах солодкі мріі, ворушили серце. Вже приплив другий пароход і публіка знов річкою полила ся на терасу. А в павільоні всі сиділи, неначе притаілись з своіми думами. Сонце впало десь у степу. Впала прозора мгла на море.
— Час до дому! сказав Целаброс.
— Час до дому, мадам Бородавкина; там діти плачуть! сказала Христина.
Бородавкина аж тепер згадала про дітей і крикнула:
— Ой, Боже мій, як я загулялась!
Вона обвела очима компанію; іі чоловіка не було.
— Деж це дів ся мій Сергій Степанович? крикнула Бородавкина і плеснула в долоні.
— Мабуть в море скочив, ховаючись од своєі Пенельопи, сказав Целаброс.
— А може крізь землю пішов, обізвав ся Комашко.
— Ой, лишечко міні! Щож це я буду робити? забідькалась Бородавкина.
— Щож робити? Ловити чоловіка може в Акермані, а може і в Ізмаілі, сказав Целаброс.
Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкина майже що дня починала гризти голову свому
