Вже сонце скотилось низенько над степи і кинуло косим промінням на море. Мгла на мори счезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвилі. Воздух на мори став чистий, прозорий. Легкі, дрібні хвилі гнулись по морю і одбивали сьвіт сонця лиснючими золотими обвідками. Скелі стояли в тіни і чорніли, як старі руіни стін. Над ними вила ся гірлянда з акацій, неначе зелений легенький карнис над руінами, пронизаний золотим промінням. Вечірня тиша лягла на скелі, на море, на прозоре небо. Усі сиділи в павільоні і одпочивали дивлячись на картину моря, на високі щогли на корабляхъ, на далеку, довгу полосу берега за пересипою, що десь тонула в морі і счезала в мглі, як нитка фантастичних мрій в души.
— Ой, гарнож тут сидіти! крикнула Христина. Я на цему павільоні так і поплилаб оце морем і плилаб хоч на край сьвіта.
— І нічого не робила, та всеб плила та плилаб, сказав насьмішкувато Целаброс.
— А щоб-же я робила, коли роботи не маю? сказала Христина.
Саня тихенько розмовляла з Комашком про вичитані недавно погляди, а Мурашкова сумувала дивлячись на свого Аристіда, котрому Бородавкина щось розказувала. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона знайшла собі рівню по розуму і по души. А чи рівняж мені Целаброс? Говорить він з висока. Усе високі ідеі в єго голові, але… в єго розмові вихопилась така річ…, що усі засьміялись. Здаєть ся, він приймає до серця своі чесні пересьвідченя, і не може бути, щоб він говорив на вітер про високі принципи з таким жаром, з такою завзятостю… думала Мурашкова. А єго серце! а єго кохання! Яке горяче кохання! Які слова страсти палкоі, скаженоі! Слова поетичні, чарівні, як
