вилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своім потайним думам. А море і сизий туман мовчали і мріли, як мріі дівочоі фантазіі, і не давали відповіди.
— Целаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! гукала на него Бородавкина.
— Целаброс! промова за вами! гукнув Бородавкин хрипким голосом.
— Дайтеж попереду горло прополокати, сказав Целаброс, буде і промова.
Целаброс як вовк в спеку кинув ся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив єго на стіл, то знов хапав єго в руки. Напившись в смак він закурив сиґаро і задумав ся, витріщивши на Христину здорові чорні очи.
Розмова загула. Целаброс збирав мисли і слова до голови, пахкаючи димом. Бородавкина випивши кілька стаканів вина розвеселилась і почервоніла як півонія. Поки Целаброс думав та гадав, Бородавкиній заманулось сьпівати. Вино вдарило іі неначе не в голову а в горло. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала
Останним промінням пишноі зорі
А ми в рибальській хатинці сиділи
Мовчали і сиділи у двох, у двох.
Серед гуку і гаму Целаброс несподівано схопив ся з місця, як опечений і задзвонив ножем в чарку. Ніхто і не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам затих тільки Бородавкина витягувала високі ноти романса. Целаброс надув ся і почав чваньковито говорити промову:
„Весела хвиля, щаслива хвиля нашого некористно текучого життя! Геть клопіт, геть змагання! Не про ідеі та принципи буде тепер моя промова…“
Бородавкина не вважала на красномовну промову
