— Вже аж надто веселі. Добре булоб, якби вони були не такі веселі, сказала Саня.
— Та трохи спокійнійші, додала Мурашкова. Навів Бородавкин на гулянку не знати кого.
— Та і попсував нам трохи веселий день, обізвалась Саня.
— Невже попсував таки зовсім? спитав Комашко в Сані.
Саня глянула єму в очи і почервоніла.
— Ні, не зовсім. А все таки я рада, що поіхала гуляти. Побачиш всяких людей, повтішаєш ся між ними, наслухаєш ся всякоі розмови і все таки набере ся досьвіду в життю. Принаймі матимеш більше досьвіду, близше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове і буденне, сказала Саня. Я мало знаю людей, мало знаю людське життя. Сказати правду, мало ще знаю і себе.
— Часом себе пізнати буває труднійше, ніж інших, сказав Мавродін. Нераз своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою для самого себе.
— І моє серце для мене загадка! подумала Саня. Вона дивилась на море, задумавшись. Загадка, загадка трудна для мене самоі. І як іі одгадати? І як постерегти, який буде конець? думала вона.
Вона довго дивилась на море і потім тихесенько здихнула: глянула на Комашка на єго високе чоло, на чорні блискучі очи і вперве почула, що примітила красу в тих глибоких од мисли, острих карих очах.
— Невже моя загадка швидко одгадаєть ся? подумала вона. А моі вищі бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просьвіти? Що станеть ся з ними?… Невже я на віки мушу попрощатись з своіми мріями, з своіми надіями на вище розумове життя, поки мати надію на діяльність, на користь людськости. Саня ди-
