був-би готовий сказати промову і до капусти, обізвав ся Комашко.
Целаброс писав кореспонденціі у всякі ґазети: і в ліберальні і неліберальні. Як часом не приймали єго писання в ліберальні ґазети, він перероблював єго в консервативний тон і посилав в неліберальну ґазету, лаяв те, що попереду хвалив. Він за гроші писав і нашим і вашим і таки добре ламав свою душу на всі лади.
Сівши під берестом коло фонтана, що мигав сріблом на сонці, він надув ся, як сердитий індик, і перероблював кореспонденцію зовсім не в тому тоні, в якому він імпровізовав промову до Капуцина скелі. Він таки добре поломав свою душу на всі боки. Скінчивши свою мазанину, він видер шматочок чистого паперу і написав до Мурашковоі:
„Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часок, але зараз верну ся. Одрізнись од компаніі і іди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в вічі на самоті, осторонь од людей, напю ся щастя з твоіх очей, з твоіх червоних уст“.
Написавши записку Целаброс вийняв хусточку, обтер горячий піт з лоба і пішов над берег моря.
— Прощайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра треба написати рецензію на три книжки, після завтра на чотири. А ті книжки для рецензіі міні шлють, та шлють, неначе з мішка сиплють. Треба міні спішити в редакцію, сказав Целаброс, хапаючи усіх за руки. Швидко зачинять контору. Прощавайте!
— Чого це вам так приспіло? спитала в єго Саня.
— А того, біла панночко, приспіло, що я чоловік діла а не слів, сказав діловитим тоном Целаброс.
— Що в вас за комплєменти дамам? пароські, чи наксоські, чи кипрські, чи що? сказала Саня.
