лоді, любите науку, просьвіту, хочете добути собі серіозні пересьвідчення, працюєте в школі, розвиваєте дітей. Невже цего всего вам за мало? сказав Комашко.
— Моє життя в сіміі дуже важке. Хиба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? сказала Саня.
— Я думав, що вона тільки до вас не дуже прихильна, сказав Комашко.
— Мачуха мене ненавидить і любить тільки свою дочку. Родилась вона і зросла коло Каменця між польськими дідичами; іі батько був небогатий дідич, родом Украінець. Од панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще і свого доклала. Вона мене і свою дочку держить в неволі, як у тюрмі сьлідкує за мною, як шпіон. Настане вечір, вона замикає мене і сестру у хаті. Ні одна книжка не доходить до моіх та сестриних рук, без іі цензури. Я в день утікаю до Мурашковоі і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось. Мачуха перевертає, переглядає моі й сестрині столики, постелі, скринки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, обскурантка, ненавидить нові ідеі, молодих, нових людей, любить польський язик, ледви зносить великоруський, не любить украінського, забороняє і нам і навіть слугам слово сказати по украінськи. А як вона міні допікає словами! Яку обиду терплю я од неі що дня, що години! Якби не батько та не товаришки, міні хоч на сьвіті не жити.
Санин голос легко задріжав. Здавалось, ніби вона от от заплаче. Недавня розмова про усякі принципи, сьмілива, вольна, і широкий простір моря, і сьвіже повітря — все розкривало іі душу, направляло іі на щирість, на одкритість. Жалість здавила за серце Комашка.
— А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна, сказав Комашко.
