Стежка ніби поламалась колінцями, загойдалась. Золоті шнурки обплутали іі, поперетинали.
Човни пристали до берега. Я схвачуюсь з місця і біжу до печі, над кручу. Духота зовсім спала. Сьвіжість потягла з лимана. Запахло берегом, вогкостю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним баговинням.
Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба ловилась добре. І не просять мене читати Катерину або Наймичку. За теж дід Хтодось розговорив ся… Розказував, як він ще парубком втік од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник впіймав єго і посадив в тюрму, як вдарив єго по зубах палицею, розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі, бачу єго щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевіз ся за Дунай в Добруджу, як жив, бідовав, рибалчив…
Я слухаю єго повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною слава, богацтво, паньство. Моі симпатіі пішли вниз, до діда Хтодося, бо… хто лежить на споді, тому найгірше достаєть ся, того усі душать. І як часом було батько обижає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по-правді.
Рибалки повечеряли і розійшлись спати по курінях. Я лягаю спати в здоровому куховарському куріні на розстеляному кулі і засипляю в одну мить. Вранці сьвітом рибалки встають до роботи. Я прокидаюсь і не можу вже заснути. Через двері куріня видно червоне, ясне
