розійшлись, як вороги; один вгору, другий вниз. Швидко поплив місяць по небі. Я сьлідкую за ним очима. Я бачу, як він плавко, велично, як лебідь по воді, пливе вгору. Сьвіт падає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви. Верби стало видко зверху до низу. Сьвіт осьвітив всю Дністрову долину. Тільки чорна смуга попід кручами вєть ся понад очеретом, як чорна гадина. От місяць заглянув в середину лимана і од місяця до берега простяглась неначе довга-довга стежка, посипана золотим піском.
— Діду Хтодосю! кричу я до діда.
— А чого там, звеш? Щоб не забутись, як мене звуть? обізвав ся дід.
— Чи ви бачите, яка стежка простяглась од місяця до берега? гукаю я до діда.
— По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи, гукає дід. Не дуже лишень задивляй ся на ту стежку.
— Чого так? питаю в діда.
— Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.
— А я ім по лици дам! жартую я.
— Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: ім добре отам в лимані, гукає дід.
— Чи швидко вернуть ся забродчики? Я вже істи хочу, гукаю я до діда.
— Підожди! бо риба сьогодня ловить ся, неначе іі чорти гонять в мережи, гукає дід.
На лимані десь далеко-далеко замигали золоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цятки і наближають ся. То пливуть на човнах забродчики. Од човнів по обидва боки розходять ся все ширше та ширше полоси, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку.
