носини безземельного селянина та поневоленого міського робітника до капіталу, що визискує їх. Руками індепендентів парламент поборов королівську владу, але передова група індепендентів „левелери“ (зрівнювателі) як раз були представниками інтересів сільської та міської бідноти. На чергу поставлено було найгрунтовніші переміни: загальне виборче право, реформу карного й цівільного законодавства, а в перспективі — навіть щось подібне до націоналізації землі. Буржуазія звомпила, не знала що робити, але заклясти демона, якого сама викликала, не зуміла. На її щастя левелери дуже вже далеко випередили масу самих індепендентів, що не добре розуміли їхні бажання. Позбувшися завзятіших заколотників, найталановитіших та найсмілівіших провідників левелерства, можна було дійти до згоди: індепенденський генерал з поміщиків Олівер Кромвель узяв на себе посередництво, — і в Англії встановилася пуританська „республіка“, з лордом-протектором на чолі; дуже ретельно захищав він інтереси великих власників.
Цілком аналогична й історія „виникнення“ обох Бонапартів. Ні того, ні другого не можна уявити собі инакше, як на тлі запеклої класової боротьби, що не дійшла в певний час до
