мократії класового характеру, яких ніхто не заперечує. Віче не більше заважає класовому утискові, ніж парламент. Анархістська легенда про золотий вік демократії, витримує перевірку не краще, ніж усі инші легенди. З другого боку, виявляється, що державна влада це не чужа сила, яка „насіла“ на вільне суспільство, а знаряддя класової боротьби. Ми бачимо, окрім того, що разом з розвитком демократії, класова боротьба росте й загострюється: чим більше свободи, тим більше виразніші класові суперечносте. Дрібнобуржуазна утопія про демократичний режим, який так чуло погоджує інтереси підприємця й робітника, утопія бернштейніянства, нічим не краща від утопії анархістів. Коли нам потрібна демократична республіка, то зовсім не на те, щоб припинити класову боротьбу, — припинення класової боротьби, коли-б тільки воно було можливим, визначало-б закріплення на віки вічні буржуазного утиску; нам потрібно максимум свободи, щоб провадити цю боротьбу з максимальною енергією та рішучістю; нам потрібна демократична республіка, бо вона наближала час остаточного кінця, бо вона прискорювала настання республіки соціял-демократичної.
Зовсім не „незалежнішу“ від класової боротьби державну форму уявляє собою й про-
