довідуємося, що боярин розпоряджав своїм маєтком далеко вільніш, ніж „смерд“: перший, коли не мав синів, міг зоставити свій маєток і дочці, а коли смерд не мав сина, його добро переходило до князя. Закони цього царства великих власників, як завжди і скрізь, не могли бути милосердними до незаможніх: кредитор міг брати з винуватця проценти, які рівнялись (що-року) половині позичених грошей, міг примусити того, хто завинив гроші, відробляти, коли той не мав з чого заплатить проценти. Такий „закуп“ мало вже чим одріжнявся од невільника, — цього можна було бити, тільки „за діло“, — а несправного довжника і простісенько оддавали в неволю. Такою була старо-руська вічова республіка (не вважаючи на присутність князя, инакше трудно схарактеризувати цю форму врядування), коли вона зароджувалася, — приблизно на початку XI століття.
Але, як росли міста і в них скупчувалося ремесницьке й торговельне населення, відношення сил змінювалося: в другій половині X століття над вічем взяла гору рада „старців“, в другій половині XI ст. ні про яких „старців“ ми вже не чуємо, і віче повновладно править містом, призначаючи й звільняючи князів. Спочатку верхні верстви суспільства боролися з цією
