словом те, що так старанно охороняється й підтримується в людині всіма її „вихователями“, — школою, церквою, судом та тюрмою. Через що портібно так багато опікунів, щоб врятувати від руїни „непорушні“ й „довічні“ принціпи, — про це буржуа ніколи не замислюється.
Ми не спинятимемося на філософських, (точніше — гносеологичних) підвалинах ідеалізму, а розглянемо, як він прикладається до історії. Як що в людині існує щось таке, що виходить по-за межі світу явищ, стає можливим одірвати людську особу від звязаного механичною причиновостю світового процесу. В такому розумінні де-які автори[1] зовсім заперечують можливість зробити людську історію наукою. До де-якої міри вони ще згоджуються з тими, що об'єктом науки може бути малорозвинена особа нижчого сорту, напр., селянин чи робітник. Але особа університетського професора, чи високо розвиненого банкіра, напр., — це істоти вищі над мизерну наукову історію з її обов'язковими тільки для нижчих істот законами. Немає потреби казати, що вже, звичайно, по-за всякими законами особи королів чи міністрів та генералів.
