рочку, сама чесала їй голову і вплітала в коси нові кісники. Осінніми вечорами вона рано світила світло, чепурилась немов у свято і, сидячи у своїй охаяній хатинці, часто поглядала на двері, трівожно прислухаючись до гавкання собак, і хвилювалась, немов на щось чекала.
Часом удень, покинувши роботу, вона висовувала з кутка Гафійчину скриню й переглядала її убоге шуплаття, розгортала вишивані рушники і переводила задуманий погляд на дочку. Відтак поправляла на ній намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спідниці і жалібно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози.
Але чого вона не могла байдужно чути — так це бубна. Як тільки з далекого кутка села, під хмарним осіннім небом, розлягалось його глухе дудніння, вона вискакувала на двір, прислухалась, намагалась вгадати, в якому дворі справляють весілля і виявляла таку цікавість до того, хто кого посватав, немов сама мала надію незабаром віддатись. Вона жила у вічному напруженню, її рухи зробились жвавими, нервовими, а малі чорні очі неспокійно поблискували.
А бубон гудів. Починаючи з середини тижня ходили по вулицях молоді з розпущеними косами і падали в ноги, прохаючи на весілля, або місила болото весільна перезва, сповняючи холодне повітря піснями. Маланка в одній сорочці вискакувала на поріг хати, підпірала голову долонями й жалібно стежила оком за весільною процесією, мерзла і не помічала того. Вона несказано дратувалась.
Кожен засватаний парубок, кожна дівчина, що подала рушники, втрачали раптом в її очах ціну, не варті були доброго слова.
— Посватав! узяв добро! — шипіла вона з
