єси на небеси. Хліб наш насушний. А-а-а!.. зорі дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче й нижче… налягає на тіло, гнітить повіки. Так солодко, спокійно. Не встав би й на суд страшний, не звівся б і до долі… А небо все нижче та й нижче… пестить, обіймає… Зорі лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась в блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого… небуття… повне небуття!..
Хіба ж не радощі!
Допіру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хліб уродивсь рідкий та безсилий. Сміх і горе було дивитись на те, що зажали Маланка з Гафійкою, а настреляних Андрієм качок та зайців поїли пани. Ще трудніше заробити буде цеї зими, ніж торік, а ті, що міряли землю, як щезли, так і слід їх пропав. Ані чутки. Андрій теж мовчить щось про фабрику.
По селу йшли розмови про Ґудзя. Оповідали, що він у гніву забив ломакою вола. Ударив по-під вухо і розколов голову. За те пан прогнав його з двору, і тепер Ґудзь вештається без служби, пропиває останню одежу і хвалиться, що й панові таке буде, як волові. Колись він заскочив і до Андрія.
— Ловиш рибку, «панє добродзєю»? — привітав він його з п'яним сміхом. — Лови, лови, може нею подавляться ті, що їдять її. Фабрикант!.. Він думає, що для нього фабрику збудують. А як-же, чорта пухлого дочекаєшся!.. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться ік лихій матері. Кажи — наймаєш Гафійку? Ні? Волієш з голоду
