хощі стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розігнута врешті спина, пущена вільно рука, ще злегка тремтяча від цілоденного напруження, м'ягкий пил під ногами замісць стерні здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок і сон, короткий, як літня ніч, але солоккий, як холодний лист до рани. Коли б швидче додому… Не вечеряти, не сидіти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камінь у воду — і вмить склепити очі.
Сонна, напівпритомна, Маланка розкладає в печі вогонь і приставляє окріп, щоб зготувати Андрієві вечерю. Вогонь палає і гуготить, а вона заплющує очі, хитається, і їй здається, що то шумить колосом нива і серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба ні, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала сніп і крутить перевесло… так болить спина, трудно зігнутись. Ага! то вона тісто місить на галушки. Жни, Гафійко, жни… трудно, серце, заробляти, за дванадцятий сніп жавши, а треба. Що, пучку врізала, сичиш з болю?.. Ай ні, таж то окріп збігає…
Сьорбає юшку Андрій… здається, говорить щось… у хаті, чи на дворі?..
— Чом не вечеряєш?
— Га?
— Вечеряти йди…
— Вечеряй сам… я потому…
Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такі ноги важкі, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…
Ну, врешті…. На призьбі краще. Ти спиш, Гафійко?.. Подушку взяла б.... ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кісточки ж мої, кісточки болючі. Ой, мої рученьки… ніженьки мої… Іже
