— Ну, так і є… я ще тоді казав…. Наїхали і забрали….
Маланка зашипіла на його.
— Де ти волочишся?
— Де ж? На вулиці. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, «панє добродзєю», за шию та на галузку. Коротка справа…
З полу почувся стогін.
— Цить! — накинулась на Андрія Маланка, — бачиш — заслабла. Біжи зараз по Мар'яну… може одшепче, підкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, біжи ж швидче…
Андрій подавсь до шептухи.
Мар'яна мабуть помогла, бо за два дні Гафійка підвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна і мовчазна. Вона все тікала з хати, щоб не бути вкупі з старими. Найбільше уникала батька, немов боялась його. На самоті плакала. І думала, думала, аж їй тісно ставало од думок…
Не все горе, бували й радощі.
Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з'являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м'ягке, злоторожеве повітря приймає оддаль бузкові тони й робить простори ще ширшими і ще глибшими — Маланка з Гафійкою йдуть курною дорогою, і хоч мають утомлене тіло, але разом і приємне почуття скінченого дня. Вони несуть додому спечене, як і земля, тіло, а в складках одежі па-
