гроші та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала підсвинка…
Якось над вечір Маланка вийшла з хати і наткнулась на Гафійку, що стояла притулена до одвірка.
— Ти що тут робиш? — поспитала вона її, але, глянувши на Гафійку, Маланка так і зомліла.
— А що тобі таке?
Гафійка не одповідала. Вона стояла зігнута, бліда, аж чорна, і тремтіла.
— Що з тобою? — допитувалась Маланка і взяла Гафійку за холодні руки.
Гафійка мовчала і тіпалась як у пропасниці. Маланка завела її до хати й кинулась світити світло. Бліде світло ще чорніші тіні поклало на її виду; широко одкриті жахом очі заблищали, як скляні. Маланка зовсім перелякалась. Посадила Гафійку на піл і почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.
— Що тобі? Налякалася? Болить що?
Одповіді не було. Тільки під руками в Маланки тіпалось холодне тіло.
Маланка почала гукати Андрія. Та Андрія десь не було.
Маланці заходило в голову, що сталося з Гафійкою. Наврочив хто? Налякав? Підвіяло? Куди вона ходила? Де була? Що ж це, господи, подіялось дівчині! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…
Скляні очі і чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, і вона почала сама труситись над Гафійкою, хрестячи її всю дрібними хрестами.
На щастя надходив Андрій. Він був веселий, чи на підпитку, бо говорив голосно і зворушено.