в землю, бо тільки що полола, вона махала перед його очима й показувала на двері.
— Іди ж, міряють бо…
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!… Наїхали, будуть землю ділити…
— Яку землю? Що ти мелеш?
— Всяку… поміж людьми… Іди, доглянь, щоб нам одрізали недалеко, ближче од села. Бо ще припадь дістанеш…
— Свят, свят, свят! Опам'ятайся. Мені на пошту треба йти.
Маланка позеленіла.
— Ти підеш мені?
Вона прискочила до нього страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара,
— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі може байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш. Зараз мені йди. Люде заберуть краще. Чуєш? Ну!
І бачучи, що він стоїть ні в сих, ні в тих і дивиться на неї, вона вхопила з припічка рубель і замірилась на його.
— Іди, бо тут тобі смерть буде!…
Вона ладна була його забити, — Андрій це бачив.
— Тю, дурна! — знизав він плечима, — та ж бачиш — іду. Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.
Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона осміхалась. Такі чудні пани.
Ходять собі по полю та й міряють. Вона їм в
