свіжої линини лоскотав ніздрі, спірав віддих; їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви і ще сильніше кляла.
— Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю де-що…
— Бодай ти так жив, як та фабрика буде!
Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись в простору, по-за стіни, по-за хату — і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив риби, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба стратила свій смак, охота до їжі одлетіла геть і йому раптом схотілось покинути хату.
Андрій взяв шапку і вийшов.
Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв у хаті, обнявшись з тишою.
Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все до крихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і мов голодні коти вилизали навіть миску.
Андрій збірався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять і вся тремтить.
— Іди… міряють…
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною
