В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку що найменше варилось людське мнясо.
— Здурів! здурів! їй-богу здурів! — кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.
Відтак зупинилась перед Андрієм, сплеснула руками і не розтуляючи їх видивлялась на нього здивованими, повними обурення й жаху очима.
Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Що важив найменче чотирі хунти! Не відніс у двір, не спродав панові! Ой, світ кінчається! Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить! Вони ніколи не ззіли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а він його зварив!
Усе це, з плачем, викрикувала Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску.
Андрій намагався обернути все в жарт.
— Не скигли, стара, сідай та попоїж риби. Нема мняса, як свинина, нема риби, як…
І він одніс горнятко на стіл та насипав у миску юшки.
— Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!
Андрієві було ніяково; Маланка казала правду, але йому так хотілось риби, вона так принадно пахла, що ніздрі його тремтіли і роздувались.
Сопучи й надувшись, він засів за рибу і плямкав губами, і сьорбав юшку так голосно, наче хотів заглушити жінчине голосіння.
А Маланка лютувала. Опріч того, що її живий жаль брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона захляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух
