ницю. Андрій рідко звертав увагу на страву — голова його була запрятана фабрикою — але часом і він одсовував нісчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав од другого, проте доволі було якоїсь дрібнички — і злість тіпала обома, немов пропасниця.
Одно їх єднало — це згадка про те, що Ґудзь радив наняти Гафійку.
— А ти ж що, плюнув йому межи очі? — допитувалась Маланка, a сама, осміхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо…
— А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! — хвалився Андрій. — Таке вигадав!…
— Ти що тут робиш?
Маланка витріщила очі й зупинилася на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, увесь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він осміхався непевним, придурковатим усміхом. Маланка приступила до печі, одсунула горнятко і зазирнула в нього.
— Ти рибу вариш? — поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.
Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав-його жаром і мовчки осміхався.
— Чуєш, Гафійко, він рибу варить! — скрикнула Маланка.
