гому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…
— …Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилося ще от панщини…
— …Ну а як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…
— …Злежалось полотно в коморах. Люде прохають: дайте хоч на сорочку, — хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таке собаче життя маємо. Та ж то висотали з мене всі жили. Та ж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…
— А вже ж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як — яке? Та ж розказував.
— А — так-так. Ну, пиймо краще. За ваше…
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт з тобою — не хочеш, як схочеш. — Хома випив душком пиво, і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпортались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
— Агуш, агуша, йдіть собі порпатися по-під тином… — проганяла їх Гафійка. — Ну, чого сокочите, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти.
