гадаєш — пахне? Тікаю од людей — до волів тікаю. З волами розмовляю. Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремиґають та ревуть, та хвостами одвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить та ще й пригорне… діти защебечуть… своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева на безголов'я!.. Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!… Сто сот крот його ма… Бодай…
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га? Лаюсь чого? На душі легше… як нахмариться там — вилаюсь і легше… як би не лаявсь — згорів би. Таку злість в собі почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече — так взяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би од хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п'є людську кров, а другого, що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе огнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце.
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись по-за стіни; безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів'яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, в тісному жидівському ванькірчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, ні…
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює…
Але Хома знов сердився.
— Пропади ти пропадом. Одному все, дру-
