тами? Того тебе й кликав до Менделя.
— Не кажіть мені про те, не люблю, я й в мислі не мав такого.
— Наймай, Андрію.
— Облишіть, Хомо. Краще пиймо…
— Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться. Кажу — наймай, каятимешся потім.
— Е, я такого не люблю. На що робити з писка халяву.
Андрій почервонів і встав з-за столу.
— Сиди. Може неправда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Ґудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний од пива вид, од якого пашіло жаром.
— Ти не крути. Ти мені кажи: скільки літ прожив? П'ятдесят? Доживаєш віка? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш ще й горб. Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди. Наша доля така — робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замісць людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною і здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне од мене ніс верне — смердить. А ти
