малі босі ноженята підкидали порох — три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
— Яка ти роскішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівать тебе хлібом, прикрашать зелом, заквітчати квітками. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму… Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, «панє добродзєю», до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старість зазнати того щастя, — дитину свою вивести в люде…
А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молюдиці, діти — з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. — «Степане!… біжи вівці вилучати!»… — Біжи сама-а!… — «Мати казали тобі, — бодай бись луснув!» — Тато казали тобі, — щоб ти скрутилася-а-а… — «Наших шестеро, гляди, Марійко!»… — «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!»… — Що-о? Де-е? — Тюу — гаа!..
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона вже наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь трівожні згуки, немов діти плакали, або десь ціпи гупали на току — і раптом овеча отара
