жен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама і збере, як дасть господь діждати. Тепер вона господиня. Не на своєму — так на доччиному. Хоч на старість діждалась… і вона справить собі червоні чоботи, м'ягкі, козлові, з китицями, як у ковалихи. Відколи вона віддалася — от уже чи не вісімнадцять років минуло — не перестає вона марити про такі чоботи, що року складає гроші, але гроші розтечуться на щось инше — і чобіт немає. Узути такі чоботи і білу намітку та піти до церкви. І щоб так поховали…
— Сидите собі? З неділею будьте.
Маланка здрігнулася. Ага! то ковалиха.
— А тож! і ви будьте здорові… Дав бог святечко — святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень — роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота. Лежи, сиди і не кивнись.
Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, мов розмовляла з панами у дворі.
— А я оце з музик. Тільки вже й нашого, що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє, з тим одеським паничем — не скажу, чи правду про нього люде розказують — з Марком Гущею… Все в парі та й у парі, немов голуб'ята. Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…
Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.
— Ач, гладуха — трясе салом, розносить поговір! — проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалася ранішня сцена з Гафійкою.
На вулиці тим часом росли тіні.
По-під тинами грались дівчатка у посмітюхи:
