з сусідньої стріхи гайвороння і било крилами над обсипаною стріхою.
Маланка заспокоїлась і знов сіла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
— Еге, десь Гафійка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тільки їй волі, поки в мами та в тата. Та й те людям мов сіль в оці. Казала ковалиха: «Водять Гафійку, немов панянку, у службу не дають — багатирі знайшлись»… Бодай тобі, прости господи гріха, стільки болячок, як у нас злиднів. Добре тобі казати, як у тебе повна хата дівок, а у мене одна, як душа. Тільки й потіхи на старість. Виняньчила, виплекала, мила й вичісувала, а тепер оддам людям! Мало ще мною люде поневірялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер іще дитину віддай їм… Не дочекають!..
Не таку вона їй долю готує, вона оддасть її заміж за хазяйського сина. Дівка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокіп; то ж він пішов у таврію, щоб було чим весілля одбути… В-осени старостів зашле, вона вже бачить — що, куди й до чого.
Перед очима в Маланки встала левада — зелена, весела, над річкою… Вони з Гафійкою плоскінь беруть. Така гарна молодиця з Гафійки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскінь і виспівує. У колисці дитина спить. Прокіп привіз ячмінь, стіжок складає. І так їй весело, старій, так легко, наче вона помолодшала… Стоять городи, мов у віночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж маківками, гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гич сплітається. То її чорні руки походили тут, ко-
