— Марко… недавно прийшов з Адесу…
— Це Гущин? Кажуть — піймавсь на злодійстві, попосидів у тюрмі та й привели сюди на втіху старому батькові.
Гафійка спалахнула.
— Брехня! То люде брешуть. Він нічого не крав, от їй-же богу!..
— Та цитьте ж бо! — гукнув Андрій. — Яке там злодійство! Мені врядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…
— Та їх там, тату, кривдили.
— Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає — зараз руки назад та й до врядника.
— Оце напалися… не знають самі за віщо…
— А тобі що? Ти мені з ним — гляди, не приставай, бо як побачу, «панє добродзєю», то…
Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, з-за пазухи висунулась в неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і вся червона, з очами повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята і не божа. Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима.
Андрій мав гарну присмаку до недільного обіду, тим більш, що скільки не кликали Гафійку їсти, вона не ввійшла вже до хати.
Ну, дав бог неділю, можна спочити. Маланка сіла на призьбу й поклала на коліна руки. Андрій
