й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї…
Тоді Маланка стала, як стовп, і зняла руки до неба.
— Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…
Вона стояла біла, як біль, і справді налякана.
Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка — вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялись в боки.
— Мамо, давати обідати?
— Давай, давай, Гафійко…
Маланка зразу одійшла.
— Та чого ти крутишся по хаті, мов дзиґа? Так і миски поб'єш. І в церкві все крутилася та оглядалася…
— Та його не було в церкві.
— Кого «його»?
— Та то я так…
— Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.
— Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна… а кінні наступають, душать. «Розходьтесь», — гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду»….
— Та хто розказує?
