— На дідька б лисого сидів я тут — вже краще у Менделя… Цапин син, привіз свіже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому — бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому…
— От купіть, тоді й розкушаємо, яке воно…
— Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходім, вип'ємо, бий його трясця…
— Але купите? А з волами ж як? Сам пан догляне?
— Хай вони виздихають йому до ночі… Він думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш… Щось маю казати вам…
— Ну? Ну?
— Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу…
— Ну, ну!
— Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять…
Кінець фрази згинув за тином.
Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний вже, хоч була рання весна. Над шляхом біліла його халупка, мов ішла кудись з села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люде з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть. Десь у таврію, або на Кубань. От тобі й хазяйські сини, хлібороби… Своя земля просить рук, а він знявся та й… А що ж робитиме оден з другим на своїй латочці? Намножилося вас. Нема на вас війни
