І він тоді пив пиво… На готові… Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу!.. аж слина котиться…
Думка була: підросте Гафійка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стільки?!.. І швидче віддала б ся. Авже-ж… Та же то гурт, — знайшовся — б такий, щоб посватав. Апаратник або й слюсар… Нехай стара не дурить голови ні собі, а ні дівці; хазяйський син не візьме убогої, — не такий світ тепер. Авже-ж…
Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, як весняне повітря…
Нема руїн. Скрізь нові будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, ціле пекло роботи. Все рушається, все живе, все таке принадне. І він чує силу у своїх руках, а в роті має смак холодного пива…
Останні дзвони завмерли в повітрі. 3 церкви виходять. З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки в дівчат.
Он іде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а про те й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов, саме з Пилипівки.
— Га-га-га! Ось де він править службу божу. Здоров!..
Грубий голос іде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Ґудзя виглядає з-за похилого баркану.
— А ви ж думали — де? Дай, боже…
