ним, на другому горбі, ховалася поміж деревами церква. За берестом лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами синьої річки. Верби й верболози сіро-зеленим туманом котилися по луці і закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишніх селах, біліли дзвіниці.
Був соняшний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мельодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця.
Андрій поглядав на розвалені кам'яниці і радісно хитав головою.
— Га! вже воно так довго не буде!.. вони як візьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!..
«Вони» — були німці чи чехи, а може й жиди, що перед шістьма роками приїздили оглядати згорілу сахарню. Хоч потому ніхто вже не цікавився руїнами, Андрій не покидав надії, що ось-ось невидко, як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фабрику.
Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Ґудзь шепнув йому ту новину. Хома хоч ходить біля товару, а все ж ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..
Бо то, «панє добродзєю», чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш! Та! велике щастя — латочка землі!.. Крутиться оден з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нічого не має… Хазяї!..
Андрій з призирством чвиркнув крізь зуби.
От фабрика, то вже щось инше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін — бери гроші…
