Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, з стін руїни з галасом знялось вороння, а в середину з лускотом посипались тинк і цегла. Хоч сахарня, давно вже закинена, розсипалася і заросла травою, в порожніх будинках її раз-у-раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився на старому житлі. Минаючи купи битої цегли, білі плями вапна, на-півприкриті молодими бур'янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри-вікна, з яких немов щось виглядало, — Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром, або біля апарату. Тоді він брав тринадцять карбованців на місяць!..
— То були часи, панє добродзєю! — казав він у голос до себе і гладив білого вуса.
Андрій прямував до старого береста, що ріс на вершечку горба. Звідти злазили униз фабричні будинки.
Вліво од Андрія грав на сонці срібними брижжами ставок, немов риби купались у ньому, а за