вих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату. Все воно здається мені… колись… як матеріял… Я це чую, я розумію, хтось мені говорить про це, хтось другий, що сидить в мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю цю картину смерти на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ця свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше. Геть, геть з дому, яко мога швидче…
Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають до долу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?
А проте природа радіє.
І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу. Сльози полегкости капають у-слід за платочками, а я з жалем дивлюсь на непотрібну мені зелену чашечку, що лишилась в руках…
Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може їй лучче тепер. Хіба я знаю?
Факт!.. А як трудно повірити мені цьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет.
