крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть»… А, подлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмірає… Ні, це не може бути… Це дико… це безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий… мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… А, це безглуздо врешті, кажу я!…
Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити. «Це подло, це безглуздо», — кричить в мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! це насильство!» — бунтує моя істота. «Це закон природи», — говорить щось ззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю у голос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… А-а!
Я сижу так довго.
Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно — кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може їй легше! Може їй легше, моїй дитині! Може все минеться, вона засне і завтра її очки будуть сміятися до тата? Хіба ж це не можливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмірав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!…
Свистить? Ні, справді наче легше їй дихати…
