Вже пізно. Лямпа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло — то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у цю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.
Страх — який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лямпу. В хаті стає темніше, пропали бліки й різкі тіні, на всьому ліг сірий сумний кольорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги по-між сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, не важне, а проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять в мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? якого оселедця? Я не задумуюсь над цим. Хтось чужий поспитав — і так воно лишилося. «Гідрохінон… гідрохінон… гідрохінон…» Чогось це слово мені вподобалося, і я повторяю його з кожним кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам, вони спочивають, солодко спочивають і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… Не чую свисту, затихло калатало…
Цзиґари в столовій пробили другу. Голосно, різко. Ці два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільотини. Вони мене мало не забили.
Коли ви в горі, коли ви що-хвилини сподіваєтесь якогось лиха, і душа ваша напружена, мов струна на струменті, ражу вам зупинити дзиґари. Як що ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте
