купа чорних скель… Ні згука, ні бліка під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке це нове для Христини, невидане… Вона відчуває…
Я стрепенувсь. Боже! що зо мною? Чи я забув, що у мене вмірає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати; як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!
Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілі, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я ввесь кулюся, лице моє жалібно кривиться і в очах крутиться гірка сльоза…
Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?
Я завмер на місці й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу цю зтурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!…
І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерти… Куди мені втікти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з цієї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я хожу і мучусь, і у мене всі жилки болять од того свисту…
