нятко… Це мені крає серце. Коли б швидче кінець!…
Я прислухаюсь. Найменчий шелест, або стук — і моє серце падає і завмірає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь, або хтось раптом скрикне — й обірветься життя. Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. В ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як воно дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце й б'ється живчик. Я знаю — то трівога. Вона держить в своїх обіймах навіть хатнє повітря й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..
А я хожу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене сами, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев'яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв'язку з далеким минулим, з життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сону… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною романа, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом з великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м'ягкими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як
