Татари йшли за ним і лаялись.
Коли процесія вступила врешті в село, всі пласкі покрівлі вкрились барвними масами жінок та дітей і виглядали, як сади Семирамиди.
Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря. Там на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи чорний баркас, мов викинений в бурю дельфин з пробитим боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста і тепла, як перса дівчини, кидала на беріг тонке мереживо піни. Море зливалося з сонцем в радісний усміх, що досягав аж ген далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси, до сірих нагрітих громад Яйли.
Все осміхалось.
Без слів, без наради татари підняли тіло Алі, поклали його в човен і при трівожних жіночих криках, що неслися з села, з пласких дахів, як зойк морських чайок, дружно зіпхнули човен в море.
Шурхнув по камінцях човен, плюснула хвиля, загойдався на ній баркас і став.
Він стояв, а хвиля гралась навкруг його, плюскала в боки, бризькала піною й потиху, ледве помітно, односила в море.
Алі плив назустріч Фатьмі…
|
Січень 1902.
Чернігів. |
