Суаку — та не втікли морем. Правда, і Алі, і Фатьма були тут людьми чужими, не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабиринті — і на це рахувала погоня. Проте, хоч до Суаку лишилось не багато, ніде нікого не було видко. Робилось душно, бо сюди, в гори, не долітав вохкий морський вітер, до якого вони звикли на березі. Коли вони спускалися в провалля, або злазили на гору, дрібні колючі каміння сипались їм з-під ніг — і це дратувало їх, упрілих, стомлених і лихих: вони не знаходили того, чого шукали, а тим часом кожен з них покинув у селі якусь роботу. Задні трохи припинилися. Зате Мемет поривавсь наперед з затуманеним зором і головою, як у роз'юшеного цапа, і шкитильгаючи то виростав, то опадав, як морська хвиля. Вони почали тратити надію. Нурла опізнився — це було очевидячки. Проте йшли. Кілька раз кривий берег Суаку блиснув їм згори сірим піском і зникав.
Раптом Зекерія, один з передніх, сикнув і зупинився. Всі озирнулись на нього, а він не мовлячи ні слова, простяг руку вперед і показав на високий кам'яний ріг, що виступав у море.
Там з-за скелі, на один мент мигнула червона голівна пов'язка і зникла. У всіх закалатало серце, а Мемет стиха рикнув. Вони ззирнулися — їм прийшла до голови одна думка: як би вдалося загнати Алі на ріг, то можна взяти його там голіруч. Нурла мав уже план; він поклав на уста палець, і коли всі замовкли, розділив їх на три частини, що мали оточити ріг з трьох сторін, — з четвертої скеля стрімко спадала в море.
Всі стали обережними, як на вловах, тільки Мемет кипів і рвався наперед, просвердлюючи жадним оком скелю. Та ось виткнувся з-за ка-
