Сторінка:М. Коцюбинський. Твори. Том III. 1924.pdf/45

Сонце вже показалось і пекло камінь. Татари злазили вгору добре відомою їм стежкою, витягшись у лінію, як кольонка мандруючих мурах. Передні мовчали і тільки ззаду рядка сусіди перекидались словом. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину. Мемет, червоний і понурий, помітніше шкандибав. Хоч було ще рано, сірі маси каміння нагрілися вже, як черінь печі. По їх голих випнутих боках, то круглих, як велитенські шатра, то гострих, мов закляті хвилі, слався м'ясистим листом отруйний молочай, а нижче, туди ік морю, сповзав поміж синаві груди каміння яро-зелений капорець. Вузенька стежка, ледве помітна, як слід дикого звіря, щезала часом серед кам'яної пустині або ховалась під виступом скелі. Там було вохко й холодно, і татари піднімали фези, щоб освіжити голені голови. Звідти вони знову вступали у піч — розпалену, душну, сіру й залиту сліпучим сонцем. Вони уперто дерлись на гори, подавшись тулубом трохи вперед, погойдуючись злегка на вигнутих дугою татарських ногах, або обминали вузькі і чорні провалля, черкаючись плечем об гострий бік скелі та ставлячи на край безодні ноги з певністю гірських мулів. І чим далі вони йшли, чим важче їм було обминати перешкоди, чим сильніше пекло їх зверху сонце, а знизу камінь, тим більше завзяття одбивалось на їх червоних і упрілих обличчях, тим сильніше запеклість випірала їм з лоба очі. Дух цих диких, ялових, голих скель, що на ніч вмірали, а вдень були теплі, як тіло, обняв душі покривджених, і вони йшли обороняти свою честь і своє право з незламністю суворої Яйли. Вони поспішалися. Ім треба було перейняти втікачів, поки вони не добралися до сусіднього сельця —