Фатьма стояла під деревом, тінь од якого вкривала Алі.
Він спаленів і заїкнувся.
— З-п-під… Смирни… далеко звідси…
— Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
— Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
— Я бідний — ні зірки на небі, ні стебла на землі… Заробляю.
— Я чула, як ти граєш…
Мовчанка.
— Весело… У нас в горах також весело… музики, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?
— Близько нема…
— Йо̀хтер[1]? І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
— Ні, у нас замісць моря — пісок… Несе вітер гарячий пісок і ростуть гори немов горби верблюжі… У нас…
— Цсс!…
Вона наче ненароком висунула з-під фередже́ білий випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні й рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море і лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
— Ти не боїшся, ханим[2], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що він схоче…
— Він нас заб'є, як побачить!
— Як він схоче…
