— О-ля-ля… о-на-на…
Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забірає єдину прибережну тропу… Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує спокоєм, в негоду плює на беріг і б'ється і реве, як звір, і не дає спати… навіть у хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од його не втічеш, не сховаєшся, воно скрізь, воно дивиться на неї… Часом воно дрочиться: укриється білим, як сніг на горах, туманом, — здається, нема його, щезло, — а під туманом все-таки б'ється, стогне, зітхає — ось як тепер-о!…
Бу-ух!.. бу-бух!.. бу-ух!..
— О-ля-ля… о-на-на…
Б'ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть вгору довгі, подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять в хату, сідають на серце — навіть сонця не видко… Та от тепер… от тепер…
— О-ля-ля… о-на-на…
Тепер вона часто виходить на дах кав'ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов'язкою на голові чужинця — немов сподівається, що побачить його очі — великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка — гірський крокіс…
— О-ля-ля… о-на-на…
Зорі висять над землею, місяць над морем…
|
|
— Ти здалеку?
Алі здрігнувся. Голос ішов з верха́, з даху, і Алі підняв туди очі.
