себе. Мужській молоді подобалась його весела вдача. Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висіли над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смирни, примощувався під кав'ярнею або де-инде і розмовляв з рідним краєм сумними хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь — мужську, звичайно. Їй зрозуміла була пісня сходу і скоро в тіні кам'яних осель, перетканій блакитним світлом, починалась забава: зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:
— О-ля-ля… о-на-на…
З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів-гір, з другого лягло долі погідне море й зітхало крізь сон, як мала дитина, і тремтіло під місяцем золотою дорогою…
— Оля-ля… о-на-на…
Ті, що дивились згори, з своїх кам'яних гнізд, бачили часом протягнену руку, що попадала під промінь місяця, або тремтячі у танці плечі, і слухали одноманітний, в'їдливий приспів до зурни:
— О-ля-ля… о-на-на…
Фатьма теж слухала.
Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили инші люде, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, і забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люде, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світа, нема доріг навіть звідси.
